Доля

Ти знав, на що прирік себе, поете,
Обравши висоту своїх небес?
Ти відав, чим заплатиш ради злету,
І скільки крил зітреш?..

Чи був ти світлий розумом і духом,
В той день, коли приміряв на плече
Протертий плащ сердешного Баруха
І жар, який зсередини пече?

Тепер твоя дорога незворотна:
Ні кроку вбік, ні погляду назад!
Бо ти пророк, а значить — ти самотній,
А значить і страждати — у стократ...

Твоє єство просмолене чуттями:
Якщо ненависть — значить навісна,
Якщо кохання — тільки донестями,
Якщо жага, то чиста, як весна!

Тепер малої іскри — забагато,
Щоб розбудити надра вічних рим,
Щоб тихий розум вибухнув, мов кратер,
Метаючи вогонь і дим.

Тобі тепер шукати недосяжне
І мучитись від вічних протиріч.
Це доля — відчувати завжди
Незриму наготу облич.

І те, що іншим дано на хвилину,
Як біль чи невловиме почуття,
Тобі нести без права на спочинок
Усе життя.

Щасливий-бо не скаже про скорботу,
І боягуз не звідає меча.
Хто бачив смерть, зневажить позолоту
І марнославство багача.

А ти, поете, будеш всім і всюди,
Пропустиш через себе цілий світ,
І посивієш, як сивіють люди,
Та не від літ...

Тобі щодня судилося вмирати,
Блукати між світами, як мара,
Стрічаючи свою наступну страту
На вістрі одержимого пера.

І вже тобі видніше, чим заплатить
Такої долі многолика суть.
Бо часто нагорода і прокляття
Удвох ідуть.

Лиш не згуби в боях святого змісту
І не віддай протертого плаща
У жертву підлабузі й лицемірству.
Хоча...

Ти знав, на що прирік себе, поете,
Пірнувши в глибину своїх небес!
Горіти в атмосфері, як комета, —
Аж поки не згориш увесь.

Дивися, за тобою стануть діти,
Зіпнуться на гранітове плече...
Кометі ж бо недовго і горіти.
Недовго ще...

Дмитро Довбуш

Переглядів: 769


Разработка веб сайтов