Вартимей

Ісус же до нього промовив: «Іди — твоя віра спасла тебе!» 
І той зараз прозрів, і пішов за Ісусом дорогою.
Євангелія від Марка, 10:52

Він світ пізнав лише у звуках,
У дотиках ослаблих рук,
Вслухавсь у перехожих рух
І лю́дську мову мовчки слухав.

З народження він був сліпим,
Сидів один обіч дороги
І на прожиток свій убогий
Збирав мізерні копійки.

А люди мимо йшли, ішли,
Об камінь човгали ногами,
Перекидалися словами
Десь поруч — в просторі пітьми.

Який цей світ — сліпий не знав
І в здогадах не мав уяви.
Боявся псів, край стежки ями
І біль падіння пам’ятав.

Та якось, у погожий день,
Забилось серце у тривозі.
Казали люди: по дорозі,
Де він сидів, Ісус іде.

Вчувався сміх і шум, і гам,
Раділи, поспішали люди —
Ось тут іти Цілитель буде,
Прославлений за всі дива.

І кожен тиснувсь наперед:
Почуть, побачить, попросити
Очистить, вирівнять, зцілити —
Він Той, Хто звільнення несе.

Зачувши це, сліпий устав.
Його спиняли і тіснили,
Але, усі зібравши сили,
Здалека гучно закричав:

«Ісус Давидів! Син Царя!
Мене помилуй, о благаю,
Спасіння іншого не маю,
Зроби, прошу, щоб бачив я!»

Молитва віри… Ти в собі
Несеш благословень потоки.
Вони, немов річки глибокі,
Печалі й горя крушать лід.

Учитель відповів: «Іди,
Тебе твоя зцілила віра».
Розвіялася хмара сіра
Перед очима назавжди.

І Вартимей, Тимеїв син,
Відчув, як дивляться у душу
Христові очі і зворушно
Таємних дістають глибин.

Відкрився світ у кольорах,
Іще не бачених донині.
Ну що потрібно ще людині,
Яка сліпою вік жила?

Це сонце ясне угорі
І небо — світлий храм блакиті!
О, щасливішого на світі,
Здається, не було тоді.

Ці гори в величі вершин,
Зелені пальми Єрихона
І винограду стиглі грона
У виноградниках долин.

І плескіт чистої води,
І переліт пташок крилатих…
Але куди, куди рушати,
Коли Ісус сказав: «Іди»?

О, цей прекрасний дивний світ,
Але прозріння — лиш у Бозі.
То ж за Ісусом по дорозі
Пішов Тимеїв син услід.

Бо як йому кудись іти
Від Того, Хто дарує світло,
І перед Ким принади світу
Для зрячих меркнуть назавжди?

З тих пір пройшло багато літ,
Та люди, що прозріння мають,
Вузенькі стежечки шукають,
Де Божий Син залишив слід. 

Буття земне у метушні —
Темніш безмісячної ночі,
І я молюсь: «Душевні очі 
Відкрий, мій Господи, мені.
Щоб не блукала без пуття,
Наосліп не тулила кроки.
Для мене образ Твій високий —
Дорога, істина й життя».

Галина Гунченко


Разработка веб сайтов