Головна

Християнство в поезії
Християнські автори
Поезія за темами
Дитячі вірші
Християнські мотиви у творчості класиків

Русская христианская поэзия
Русская христианская поэзия по авторах
Русская христианская поэзия по темах

Поетична майстерня
Про поезію з гумором
Цікавий інтернет

Що? Де? Коли?

 

 

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet.vav@gmail.com




Християнство в поезії

Лідія ВУДВУД


Народилася 1954 року на Волині, у селі Гораймівці. Закінчила Луцьке педучилище, Вінницький педінститут, у якому згодом працювала.

Переселившись у Донецьк, викладала українську та російську мови, а також історію культури в Донецькій першій українській школі.

Нині проживає в Луцьку. Друкувала свої вірші в газетах «Волинь», «Комсомольське плем’я», «Голос надії» та журналах «Християнський вісник» (Канада) та «Благовісник», колективному збірникові "Осоння віри".


Берег любові
Божа любов врятує світ

"Вертаю знову на пороги отчі"
"Відшуміло, віддзвеніло, пронеслось"
Вінок любові
Волинь
Вчителям

Гора Преображення

Доброта
Душа

«І хто ми є? Усі усім мільйони...»

Квітка любові
"Коли страждання душу огортає"
Коханому

Марія Магдалина
Молитва

Подяка
По кому подзвін?

Прийдуть жнива

Рідна хата
Різдво

Розмова з Богом

Сіячеві

Твій собор

"У чеканні є високий зміст"

Хресна дорога
Христова любов
Христос воскрес!

"Чекаю зустрічі з Тобою"

Щастя

Як довго Тебе я шукала
"Я не вмію спалювать мости"
"Я не кину на тебе тіні"
Я Твоя скрипка

 

Берег любові

Людська душа так прагне теплоти,
Бо ж створена для вічної любові.
Її згубила. В морі марноти
Вона шукає любий берег знову.

Та де він, берег сонця і тепла?
Куди не глянь, лиш темрява і холод.
Як віднайти любов у світі зла,
Як втишити душі нестерпний голод?

Та раптом промінь в темряві з’явивсь —
Прокинулася втрачена надія,
Маленький вогник в серці заяснів:
Невже здійсниться довгождана мрія?

Полинула душа на той маяк,
На заклики вабливі і далекі…
Там берег довгожданий — вірний знак,
Внизу лиш хвиль бурхливий грізний клекіт.

Та промінь несподівано погас…
І вдарилась душа в холодні скелі…
І, стрепенувшись, озирнулась враз:
Де ж тиха пристань, сонячна оселя?

Невже обман, невже лише міраж?..
І знов кругом холодне грізне море…
Куди летіть, де берега шукать?
Хто зрозуміє безутішне горе?

Враз морок несподівано розтав
І сонце освітило пристань тиху.
Хтось перед нею в сяєві стояв…
Це Той, Котрий беріг її від лиха.

А голос Його лагідний такий!
Душа не знала голосу такого…
Як тепло стало від Його руки!
Яка любов в очах іскриться в Нього!

Відчула, як пронизує її
Тепло Господнє і Господня сила,
Наповнює любов’ю до країв —
І знову виростають в неї крила.

Не страшно вже душі у світі зла,
І не страшні тривоги і спокуси,
Бо берег той омріяний знайшла,
Де вічне сонце і любов Ісуса.

 

Божа любов врятує світ

«Краса врятує світ!» — сьогодні звична фраза.
Ще Володимир князь про це сказав.
І підхопив цей світ її одразу
І високо на щит її підняв.

По-різному красу у світі розуміють,
У кожного підстави є свої:
Хто в суть її проникнути зуміє,
Хто ж бачить лише зовнішність її.

Краса. О, ця невірна хитра діва
Вже не одних на манівці звела.
В погоні людство нині за красивим
Вона в полон сьогодні всіх взяла.

«Живи красиво! Пий і їж красиво!»
Палаци, розкіш, задоволення потреб,
І гине світ в красі цій неправдивій,
Душа шукає прихилитись де б.

Так холодно серед краси земної,
Так тісно їй у клітці золотій.
Вона ж бо прагне вічної, святої,
Тієї, що Господь заклав у ній.

Коли Творець Премудрістю Своєю
Творив цей світ, Любов із Ним була,
І наділив Господь творіння нею —
Любов красу у світ цей принесла.

Та гріх підступний хитрістю своєю
Жорстоко так людину обманув,
Красу зробив служницею своєю,
І розум він людський перевернув.

І Божу в ній гармонію порушив
Та справжньої краси затьмарив тло.
Тож за гріхом ідуть услід незрячі душі,
Заполонило їх підступне зло.

Напившись досхочу гіркого трунку,
Серед розчарувань і марноти
Шукає людство у красі рятунку,
Але його без Бога не знайти.

Лиш в Ньому істинна краса панує.
До витоків її вернімось знов,
Бо ж не земна краса світ порятує,
А та, яка явила світові Любов.

 

* * *
Вертаю знову на пороги отчі,
Зоріє світлим спогадом душа,
Сльоза туманом застеляє очі,
А стежка у дитинство поспіша.

Вона ось в’ється вдаль поміж житами
До хутора старого край села.
Старезна груша – днів минулих пам’ять –
В моїй душі пагінням проросла.

Здавалось, сонце тут тепліше гріло
І зорі тут світили яскравіш…
Пройшло, відгомоніло, відболіло,
А ти вже перед вічністю стоїш.

Життя умить конем баским промчало,
Та не забути хутір той, село.
Зерно, що там в дитячу душу впало,
В мені живим колоссям проросло.

Тепер для Бога колоситься нива.
Допоки благодатна ще пора,
Завершити спішу Господнє жниво.
Який Він щедрий у своїх дарах!

Прошу я лише мудрості у Бога,
Щоб колосків у полі не лишить
Й не загубити Божої дороги,
Допоки прийде заповітна мить.

 

* * *
Відшуміло, віддзвеніло, пронеслось
Наше літо в сяйві блискавиць.
Не караймось тим, що не збулось,
Проводжаючи у вирій синіх птиць.

Не шукаймо серед скошених отав
Тих квіток, які не встигли розцвісти,
Їх немало травень дарував,
Лиш зуміймо їх в морози зберегти.

 

Вінок любові

Із ніжних квітів, що в раю
Душі моєї розцвітали,
Вінок барвистий я зів’ю
На те чоло, що увінчали
Колючим терням. Принесу
Тобі, Ісусе, на світанку,
Коли ще квіти п’ють росу
Із благодатного серпанку.
Запашністю квіток отих,
Словами щирого признання
Я покладу до ніг святих
Осяяне з небес кохання.

 

Волинь

О Волинь синьоока, колиско моя,
Ти мене сповивала беріз ніжним сумом,
Дарувала мені дивний спів солов’я
І дібров предковічних тривожну задуму.

Ти купала мене в срібних росах лугів,
Розстеляла духмяні покоси,
Журавлині пісні та мелодії нив
Ти вплітала в мої русі коси.

Сині очі озер, тихі зорі ясні,
Золоті замріяні ниви
І зелених гаїв стоголосі пісні
Моє серце навік полонили.

О Волинь, ніжна казко дитинства мого,
Недоспівана пісне кохання!
Тут у серці Господь запалив Свій огонь,
Дав нове моїй пісні звучання.

 

Вчителям

Бог довіряє вам скарби безцінні —
Дитячі душі. Що дорожче їх?
Усе минає, лиш душа нетлінна,
Вона сьогодні у руках твоїх.

Довірливі дитячі оченята,
Вони у серце дивляться твоє
Очима Господа. «Паси мої ягнята!» —
Тобі Ісус доручення дає.

Вони, неначе неповторні квіти,
Полий їх вчасно і теплом зігрій,
Щоб розцвісти могли Господні діти,
Щоб не зламав їх грізний буревій.

Посій в серця дітей добірні зерна
Добра й любові, істини й краси,
Що вбережуть їх від гріха і скверни,
Приємну жертву Богу принеси.

Ти обкопай деревця ці тендітні,
До Божої опори підв’яжи,
І тінню добрих рук у спеку літню
Прикрити крону їх допоможи.

Настане час весняного цвітіння,
І прийде час плодів рясних для них,
Згадаєш, що рука твоя насіння
Колись посіяла у серденьках малих.

Тож праця не була твоя даремна,
Зростив для слави їх Собі Отець,
А ти за працю Богові приємну
Отримаєш від Нього свій вінець.

 

Гора Преображення

Де місце Преображення Твого?
Гора Фавор, а чи Гермон — не знаю.
На карті не шукаю я його —
У серці віднайти своїм бажаю.

Ісусе, в славі нам Своїй з’явись,
Як учням на отій горі високій,
Щоб мали Царство Боже не колись,
А вже тепер у вдячності глибокій.

Як учні впали біля ніг Твоїх,
Так я впаду до ніг святих, Ісусе,
Забуду про невпинний часу біг,
У тиші щиро серцем помолюся.

Так хочу, Боже, бачити Тебе
І доторкнутись шат Твоїх осяйних,
Полинути душею до небес,
Де лине вічна ангельська осанна.

Піднятись від неправди, марноти,
Забути про образи та тривоги,
Твій бачить хрест і на Голгофу йти,
Туди, де сходяться земні дороги.

В смиренні йду на гору пресвяту.
Пробач, несу не лаври, лише терня,
Покуту серця, щиру і просту,
Та віри ще мале гірчичне зерня.

Простиш і знімеш ношу із плечей,
Зодягнеш в білі сонцесяйні шати, —
І зникнуть біль і сльози із очей,
І буде знов душа моя співати.

О горо преображення мого…
Там, під хрестом, де впали краплі крові,
Торкнуся серцем образу Твого
Й засяю у Твоїй святій обнові.

 

Доброта

Жила-була на світі доброта,
Ходила між людьми, добро творила,
Всі дивувались: «Певно, неспроста!
Це ж неможливо, щоб усіх любила!»

Не раз багнюкою їй кидали услід,
Не раз її камінням побивали,
Вона ж хотіла розтопити лід
В серцях, які холодними ставали.

Усмішкою, і словом, і теплом
Сердечно прагнула вона усіх зігріти,
Та часто їй відповідали злом
І не могли нерідко зрозуміти.

Та не зважала доброта на те,
Добром за зло і кривду всім платила,
Несла їм ніжне, щире і святе
І вірила: любов — велика сила.

Та заздрість їй дорогу перейшла:
Чи довго будеш поміж нас блукати?
Ти дискомфорт усім тут принесла,
Поглянь: тебе не хочуть тут приймати.

Чого ти лізеш в душу нам усім,
Нам було добре й затишно без тебе,
Не віримо словам, ділам твоїм,
В нас ціль — приготуватися до неба.

Та не розчарувалась доброта:
Знов сіяла невидимо рукою
Любові зерна там, де марнота
Людські серця заповнила собою.

Проходив час, і зерна проросли
І забриніли у своїй обнові,
А потім плід чудовий принесли
Братерства, милосердя і любові.

Невтомно сіє хай добро рука,
Зважаймо, що ми людям віддаємо.
Добром за зло платити — справа нелегка,
Але у вічності його зберемо.

 

Душа

Марнота заполонила душі,
Наче павутиння мертву хату.
Німоти її ніколи не порушить
Подих вітру, мрійний і крилатий.

Зачинили в хаті двері щільно —
І туди не можна завітати.
Помирає в темряві повільно
Та душа, що мріяла літати.

Раптом — промінець ясний із неба
зазирнув крізь занавіски сині,
Запитав: «Чи є якась потреба?» —
Диво сталося ураз в хатині.

Потягнулося усе до сонця,
Усміхнулось щиро, заясніло,
Ожило заплакане віконце,
Навіть двері радо заскрипіли.

Увірвався в хату свіжий подих,
Павутиння заходивсь зривати
І згрібати непотрібний мотлох,
Усе чисто з неї вимітати.

Сонце кинуло із пригорщі проміння,
Засміялось небо веселково,
Розлетілось мертве павутиння, —
І життя там забриніло знову.

Так проміння Божої любові
Поверта життя душі померлій.
І вона у пресвятій обнові
Сяє, мов дорогоцінні перли.

 

* * *
І хто ми є? Усі усім — мільйони...
Ліна Костенко

«І хто ми є? Усі усім мільйони...»
Не можемо зігріти ми усіх...
Летить життя, минаючи перони,
Де залишаєм друзів, плач і сміх.

На тім шляху трапляються зупинки,
Щоб перервати наш невпинний біг,
Подарувати радості хвилинку
Для тих, хто поряд, серцю дорогих.

Найдімо хоч одне ласкаве слово
І обігріймо ніжністю когось...
Лиш мить — попереду дорога знову...
Дивись — життя експресом пронеслось.

Як жалкувати кожен тоді буде,
Бо шлях земний не повторити знов.
Те вічне тільки, що віддав ти людям:
Твої слова і ніжність, і любов.

 

Квітка любові

У серці розцвіла чудова ніжна квітка.
Її не заховаєш – видно всім,
Мов сонце, усміхається привітно,
Незвично у холоднім світі цім.

Палючий промінь квітку не обпалить,
І не остудить холод пелюсток,
І злі вітри це диво не зів’ялять,
Не обірвуть, немов сухий листок.

Бо проросла з небесного насіння,
Їй благодать небесна сил дала.
Тече вода і живить їй коріння
З Голгофського святого джерела.

 

* * *
Людина народжується на страждання, як іскри, щоб угору летіти.
Йова,5:7

Коли страждання душу огортає,
Тремтить душа, скорботна і німа,
Твоє терпіння добрело до краю,
І виходу, здається, вже нема,
Ісус до тебе руки простягає.
Твоя душа — ціна Його страждань.
З любов’ю Він давно тебе чекає,
Лиш не відкинь Христових сподівань.
Він хоче всіх наблизити до Себе,
Він кличе нас: «До Мене всі прийдіть!
Для вас приготував Я вічне небо!»
Ми ж біжимо за марнотою вслід.
Хто може нас на хвилю зупинити,
Щоб нам прислухатись до ніжних слів
І перед Ним коліна прихилити,
Бо ж наші всі гріхи Христос простив.
Лише в стражданнях спішимо до Бога,
Коли біда, шукаємо Його.
Він знає болі наші та тривоги —
Ми ж забуваєм про Творця свого.
Тож не лякайсь, коли Отець проводить
Дорогою важких випробувань.
Як золото в огні очищення знаходить,
Так і душа — у полум’ї страждань.

 

Коханому

Я прийду розбудить тебе ранком
Солов’їних пісень стоголоссям
І туману синім серпанком
Припаду до твого волосся.

Буду сонця ясним промінням
Цілувати твої сумні очі,
Доки зникне в них туга осіння
І погаснуть відблиски ночі.

Я стежиною в росяних травах
Ляжу тихо до ніг твоїх,
Поведу по зелених купавах,
Обніму далечінню доріг.

Стану зливою літньою теплою,
Над тобою, коханий, пролину
І місток чарівною веселкою
Я до серця твого перекину.

 

Марія Магдалина

Ти в серці пронесла святу любов
Через вогонь випробувань, гоніння
До Сина Людського, який з небес прийшов,
Щоб всьому світу принести спасіння.

З твоїх плечей Він зняв тягар важкий,
Тому Його так щиро полюбила,
Із Ним пройшла ти хресний шлях земний
І серцем всім Ісусові служила.

Маріє! Він належав не тобі.
Пішов на хрест від смерті всіх звільнити.
Не зрозуміть цього насмішників юрбі,
Що хоче твою святість осквернити.

Ти там стояла під Його хрестом,
Затамувавши у душі ридання,
І відчувала всім своїм єством
Пекельні муки і Його страждання.

— Він не помре! Хіба вмира Любов? —
І серце віддане святим чуттям пульсує. —
Ось зійде із хреста, підніме руки знов,
І голос Його лагідний почує.

«Звершилось!» — вмить над світом пронеслось,
І голова Ісусова схилилась.
Маріє, у ту мить тобі здалось,
Що все життя для тебе зупинилось.

— Чому жорстокий і холодний світ
Палку любов Спасителя відкинув?
Хто дасть за злочин цей кривавий звіт? —
І стогін в небо із грудей полинув.

Ось друзі тіло зняли із хреста
І поховали в гробі у новому.
Та не змовкали серце і вуста,
Несли молитву, що долала втому.

Здалася вічністю тобі тривожна ніч,
І день суботній не приніс спокою,
Душа твоя палала, наче піч:
Зійшлися віра й сумніви в двобої.

Недільний ранок в тиші ледь займавсь,
Жінки до гробу з миром поспішали,
Ніхто на диво вже не сподівавсь,
Та серце віддане з надією чекало.

Ось гріб в саду, та тіла в нім нема.
Все затремтіло у тобі й завмерло:
— Я сподівалась дива! Чи ж дарма?
І покотились сльози, наче перли.

Ти гірко плакала побіля гробу там.
Та раптом ангел: — «Жінко, чого плачеш?»
— Забрали Господа мого. Чи не відомо вам
Де Він? Скажіть, я хочу Його бачить.

Враз повернулась: «Хто це? Садівник?
О, пане мій, чи ти Його не бачив?»
— Маріє! — голос лагідний проник
У серце, що миттєво стало зрячим.

— Раввуні! — пташкою припала враз до ніг,
І впали сумнівів глухії вежі.
— О, не торкайсь, Маріє, бо Мені
Зійти до Нашого Отця належить.

Іди і розкажи Моїм братам,
Що я живий та йду до Батька Свого,
На вас усіх чекатиму Я там,
У вічність вже відкрита вам дорога.

— Я вірила, Ісусе, знала я:
Ти не помреш! Любов не помирає!
— Тепер навік, Маріє,ти моя!
Я двері відчинив тобі до раю.

 

Молитва

Не допусти, щоб заздрості іржа
Закралась в душу й руйнувала віру,
І щоб у серці причаїлась лжа,
Яка вдягнулась в істини порфіру.
Не дай байдужості застигнути в очах,
В душі сумління чисте не приспати,
Щоб раптом загубити Божий страх
І серцем на чуже щось посягати.
Та сіллю, що звітріла, стать не дай,
Свічею, що у темряві зітліла,
Пташиною, що лине в дальній край,
Та не зміцніли для польоту крила.
Не дай же стати колосом пустим,
Половою, яку вітри розвіють.
Дай істину серцям всім донести,
Любов Твою, і Віру, і Надію.

 

Подяка

Я дякую за сонце і за вітер,
Погожі ранки і похмурі дні,
Життя дорогу, на якій і квіти
І терни зустрічалися мені.

І за волошок очі в чистім полі,
За райдуги і сонячні пісні,
За радощі, яких було доволі,
За горизонти голубі, ясні.

І за страждання дякую і болі,
Які несли з Тобою ми удвох,
За те, що не лишав мене ніколи
В час безнадії і земних тривог.

І за ясні світанки, й темні ночі,
Де Ти зорею на шляху світив,
За те, що чула голос Твій пророчий,
Який завжди мене до правди вів.

За лагідні та теплі Твої руки,
Якими часто сльози витирав,
За те, що в час тривоги і розпуки
До Свого серця ніжно пригортав.

Ішов зі мною по колючих тернях
Любов’ю серце ніжно лікував,
І сіяв в ньому правди чисті зерна,
Для росту сили щедро подавав.

За все Тобі я дякую, мій Боже.
Минулому немає вороття.
Даєш мені ходу Ти переможну —
Ти і Дорога, й Правда, і Життя.

 

По кому подзвін?

По кому подзвін? Чи ти чуєш, друже,
Як він ранкову тишу розрива?
Десь гинуть душі. Чи тобі байдуже,
Що із чийогось серця проросте трава?

За правду стань. Адже душа — не камінь,
Який не вартий навіть і сльози.
Чи вітер перемін гряде над нами,
А чи вітри смертельної грози?
Щоб розбудити в нас живую віру,
І повернути нас до правди знов,
Віддать себе за ближнього в офіру,
Щоб світ побачив Божу в нас любов.

По всій землі той подзвін вже лунає,
Йдуть до завершення Господнії жнива…
Чи ж у серцях любов іще палає?
Чи віра Божа в нас іще жива?

 

Прийдуть жнива

Біжать роки невпинно наші вдаль,
Ми їм услід: «Роки, не поспішайте,
Не кидайте на плечі срібну шаль,
Погожим днем потішитись нам дайте!»

Та не спинити їх шалений біг,
Вони, неначе плин ріки гірської,
Через крутії перевали шлях проліг,
Життя людське не відає спокою.

Здається вчора лиш цвіли сади
І літом усміхались жовті ниви,
Та осінь вже — пора збирать плоди,
Які вони: чи добрі, чи правдиві?

Хай кожен в своє серце зазирне,
Що він ростив: кукіль а чи пшеницю?
Чи добре він плекав, а чи марне,
Чим його нива буйно колоситься?

Чи хочемо того ми, а чи ні,
Прийдеться всім нам перед Богом стати,
І щоб тоді у серця глибині
Нам про шляхи свої не жалкувати.

Тож дорожімо кожним своїм днем —
Для кожного прийдуть жнива Господні.
Які плоди у вічність принесем?
Подбаймо всі про це уже сьогодні.

Щоби любов’ю повнились серця,
І на добро були вони багаті,
Щоб нам, бува, не втратити вінця
І в Царстві Божім вічно пробувати.

 

Рідна хата

Буяє літо різнобарв’ям трав,
І пахне м’ятою, любистком рідна хата.
Хоч скільки б ти сюди не повертав,
Вона і миром, і теплом багата.

Всміхається криниця у дворі,
Моргне своїм блискучим чорним оком,
Вона радіє літній цій порі,
Бо ж їй не сумно і не одиноко.

Сюди з куточків дальніх і країв
Злітаються усі, немов лелеки,
До сонячних дитинства берегів,
Що відпливло за обрії далекі.

Спочине тіло стомлене і дух
Побіля батьківського рідного порогу,
Тут серце відкривається і слух,
Щоб в благодатній тиші чути Бога.


Різдво

Запалала свічечка життя,
Що від Духа Божого зачате,
Прийняла Його Марія-мати —
Народилось Божеє дитя.

Мати сліз щасливих не хова,
Не надивляться на Сина очі,
В серці знову ожили пророчі,
Незабутні і святі слова.

Він сьогодні ще спокійно спить,
Благодаті сповнені хвилини.
Що тебе чекає, любий Сину? —
Затремтіло її серце вмить.

І тривога крає, наче ніж:
— Мусить за людей Він постраждати.
І молитву до Отця шепоче мати:
— Вірю, Отче, Сина захисти.

Хоч у Ньому кров тече моя,
Я, земная жінка, — Його мати,
Та прийшов Він Боже Царство дати.
Хай же воля сповниться Твоя.

 

Розмова з Богом

Я відкриваю вічне Боже Слово,
З Тобою в тиші хочу говорить.
І замовкають всі земні розмови,
Коли Твій голос у душі бринить.

Вслухаюся в мелодію високу,
Її приймаю всім своїм єством
І відчуваю в серці десь глибоко,
Як сповнюється дух мій торжеством.

Душа моя полинула до Тебе,
У небеса, неначе білий птах.
Забулися усі земні потреби,
Лише пісні хваління на устах.

Землі тяжіння вже не відчуваю,
Не розділяє нас уже межа,
І Дух Святий на крилах підіймає —
З Тобою поєдналася душа.

 

Сіячеві

Ти йдеш по цій землі, зігнувши спину,
Під вантажем добірного зерна
І сієш щедрою рукою безупинно,
І путь твоя із тисяч лиш одна.

Ти сієш у негоду, дощ і холод,
Не спочиває стомлена рука.
На спрагу не зважаєш і на голод, —
Така твоя вже доля нелегка.

Буває, терни глушать ті посіви,
З-під них пробитись важко їм на світ,
Та сієш ти: а раптом буде диво, —
І віра в серці вогником горить.

І часто падає зерно святе на камінь.
Лиш проросло — й уже зів’яло вмить,
Та сієш знов невтомними руками,
Ніщо тебе не може зупинить.

Не раз впаде зерно і при дорозі.
Там птахи налетять і геть склюють.
Твої ж рясні, що землю росять, сльози
Надії квітами пахучими зростуть.

Усе-таки впаде якась зернина
В ріллю, зігріту подихом твоїм,
І прийде та щасливая хвилина:
Зерно заграє колосом важким.

Забудуться і втома, і незгоди,
Бо ти не марно вік земний прожив.
Хоч від людей не бачив нагороди,
Та в Господа вінець свій заслужив.

 

Твій собор

Бережіть собори ваших душ
Від неправди, фальші і від бруду,
Руку вбивці зупиніть: «Не руш,
Це оте, що в славі вічній буде!

Не торкайсь того, що є вінцем,
Славою премудрого творіння,
Бо безсилий ти перед Творцем,
Непохитні Божі повеління».

В час духовного занепаду навкруг,
Коли вічні цінності забуті,
Храм, де пробуває Божий Дух,
Як дороговказ всім на розпутті,

Щоби душам вказувати шлях,
На якому мудрість і прозріння,
Щоб зоріла істина в серцях
Й у Христі усі знайшли спасіння.

І у славі, поруч із Отцем,
Засіяє вічною красою
Твій собор, увінчаний Творцем,
Як зоря над ночі марнотою.

 

* * *
У чеканні є високий зміст,
Той блажен, хто дочекатись вміє…
Опаде й зів’яне жовтий лист,
Навесні новий зазеленіє.

Є для всього на землі свій час:
Час страждати є і час радіти,
Тож терпіння хай не зрадить нас,
Бо ж не поле перейти — прожити.

Тільки б не спинитись на путі
І не опустить в безсиллі руки,
Та сліди Ісусові святі
Нам не загубити в час розпуки.

 

Хресна дорога

Засудили до страти, як злодія, вбивцю.
Руки вимив Пилат: «Я не винен в крові!»
І царя всіх Царів зодягли в багряницю,
Із тернини вінок на святій голові.

Кепкували над Ним, і в обличчя плювали,
І кричали: «Ти, Царю Юдейський, радій!»
Канчуки, мов гадюки, над тілом звивались —
Невпізнаним став образ святий.

Коли ж дика юрба досхочу назнущалась,
Хрест на зранені плечі поклали Йому.
Ті,що вчора своєму Цареві вклонялись,
Вже сьогодні обрали пітьму.

Не здригнулись кати, що живцем прибивали
Руки ті, що чинили добро, до хреста.
— Коли Цар Ти, спаси Сам Себе! — кепкували,
Та мовчали скривавлені чисті вуста.

Навіть сонце сховалось, не в змозі дивитись
На криваві ті муки й знущання оті.
Розпростертії руки, здавалось, хотіли
Світ обняти увесь і жорстоких катів.

Не впізнали Месію, Спасителя свого,
Божу правду святу розп’яли на хресті,
І не знали, що в небо веде та дорога,
І мільйони підуть по цій хресній путі.

 

Христова любов

Навчи нас, Господи, любити
Так щиро, як любив Ти Сам,
Навчи всіх ближніх розуміти,
І співчуття до них дай нам.

До Тебе жінку перелюбну
Одного разу привели,
Побить камінням її люди
В своїй жорстокості могли.

— Безгрішний буде хай суддею, —
Так тихо, лагідно сказав,
І знов, схилившись над землею,
Щось мовчки на піску писав.

Коли ж підняв Він погляд вгору,
Нікого з суддів не було,
Не чула жінка слів докору —
В очах побачила тепло.

— І Я тебе судить не буду,
Іди і більше не гріши.
Чи здатні так зробити люди —
Забути зразу все, скажи?

Там самарянку із терпінням
Біля криниці научав,
Не докоряв її сумлінню —
А життєдайну воду дав.

Ти не боявся осквернитись
Проказою чужих гріхів,
Бо Сам Ти був святим і чистим,
Серця людські Ти просвітив.

Тій, що слізьми обмила ноги,
Простив важкий смертельний гріх,
Відкрив до неба їй дорогу,
Бо полюбила більш за всіх.

Навчав з любов’ю і терпінням,
Незрячим очі відкривав,
Серцям сліпим давав прозріння
І силу втомленим давав.

Там, на хресті, не озлобився,
Бо світ увесь Ти полюбив,
І за катів Своїх молився,
Просив Отця, щоб їм простив.

О, дай нам, Боже, так любити,
Щоб не виконувать обряд,
А серцем ближньому служити,
Теплом душі всіх зігрівать.

Навчи нас, Господи, любові.
Життя, мов спалах, промайне,
Все зникне: і знання, і мови,
Любов ніколи не мине.

 

Христос воскрес!

Уся земля, немов би наречена,
У білій усміхається фаті,
Верба у ніжні кісоньки зелені
Вплітає краплі сонця золоті.

Фіалок ніжні сині оченята
У небо задивились на хмарки,
А біля річки жовтий квіт латаття
Розсипався, неначе зірочки.

Прозора річка дзеркалом ясніє,
І сонце посміхається з небес.
Хай кожне серце цій порі радіє,
Бо навесні Ісус Христос воскрес!

І ми також воскреснемо у Ньому —
Назвав Він нас Господніми дітьми,
В оселях вічних, у небеснім домі
З Ісусом разом будем жити ми.

 

* * *
Чекаю зустрічі з Тобою...
Душа — натягнута струна,
Торкнеш невидимо рукою —
Озветься ніжністю вона.
Поллється музика предивна,
Підніме дух мій до небес,
Заграє барвами чарівно
В промінні сонця світ увесь.
Заволодіє світло серцем,
І темінь злодієм втече,
Туга, мов крапля із відерця,
Сльозою по щоці стече.

 

Щастя

Найбільше щастя — віддавати.
Тоді ти сам, немов ріка,
Що прагне землю напувати
І русла висохлі шука.

Небесні води наповняють
Твої високі береги,
До моря хвилі направляють,
Дають їм сили і снаги.

І плинуть стомлено від моря
З живих джерел черпати знов,
Щоб у засушливу хтось пору
В тобі живий потік знайшов.

Пізнавши щонайбільше щастя,
Себе у жертву ти віддав,
Воно тому безумством здасться,
Хто Бога серцем не пізнав.

Ти присвятив життя Христові,
Щоб хресний шлях із Ним пройти,
І світло Божої любові
В людськеє море донести.

 

Як довго Тебе я шукала

Як довго Тебе я шукала,
Як довго до Тебе я йшла,
Пісні свої іншим співала,
Любов свою іншим несла.

Чекав Ти на мене терпляче,
Ніколи Ти не докоряв,
Ти бачив: душа моя плаче, —
Зі мною Ти разом страждав.

Коли моє серце боліло,
Розбившись об кригу сердець,
Його лікував щиро й сили
Мені додавав мій Отець.

Коли в темноті я блукала,
Верстала дороги сумні
І щастя в цім світі шукала, —
Зорею світив Ти мені.

Прости, мій Ісусе коханий.
Остуджене серце моє.
Не знала я: скарб незрівнянний
Безсмертна любов Твоя є.

Вона мені в темряві — світло,
У спеку — живе джерело,
Вона — мов лілея розквітла,
Де попелище було.

Не зможе любові купити
Ніхто за багатства земні,
Та крові ціну заплатив Ти,
Щоб вічність придбати мені.

 

* * *

Я не вмію спалювать мости —
Мушу все пройти, перетерпіти,
Щоб навчитись з радістю нести
Хрест важкий і так, як Ти, любити.
Хто сказав, що легко в світі жить,
До вершин угору підійматись?
Легко, коли дух байдужий спить,
Як нічого серцем не торкатись.
Коли ж біль чужий нести, як свій,
І душі не кидати за грати —
Шлях завжди твій буде нелегкий,
Та із Богом зможеш все здолати.

 

* * *
Я не кину на тебе тіні —
Світло темряви не боїться,
І небес не закрию синіх —
Я не хочу в руках синиці.

Не зв’яжу тобі крил орлиних,
Бо й сама б у небо летіла,
Хоч і ворог сміється в спину:
«Та куди тобі! Ти — безсила!»

Не ввіллю гіркоти у душу,
Не вселю у серце тривоги
І спокою твого не порушу,
Не впаду камінням під ноги.

Я пройду, немовби стороння…
Хто я в світі цьому для тебе?
Ти ж на долі моєї осонні —
Ніжний відблиск синього неба.

 

Я Твоя скрипка

Немов забута скрипка голосна,
Що у футлярі в темряві лежала,
І мовчки сумувала там сама,
З надією на скрипаля чекала, —

Так я чекала, доки прийде час —
І ніжно серце хтось моє відкриє,
Воно, як птаха, стрепенеться враз,
І оживе заснула в нім надія.

Та несподівано прийшов, Ісусе, Ти,
Торкнувся струн забутих, що мовчали,
Моє любов’ю серце освітив —
І раптом струни серця зазвучали.

Твоя я скрипка, ніжний Ти скрипаль,
Бери мене, Ісусе, в добрі руки,
Нехай відійде вся земна печаль,
З Тобою хай не буде вже розлуки.

О, грай, о, грай, хай струни не мовчать,
Нехай вони всім людям сповіщають,
Що лиш тоді серця їх зазвучать,
Коли любов небесна їх осяє,

Бо вічність лиш вона дарує всім,
Нікого одиноким не лишає.
Хто серцем віднайшов її своїм –
То вже мелодія ніколи не змовкає.

 

 

 

ГОЛОВНА   •   ПОЕЗІЯ   •  ПРОЗА  •    РУССКАЯ ПОЭЗИЯ   •   ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ