Стрітення («Приносили дітей. Один за одним»)

Приносили дітей. Один за одним — 
Маленькі згортки, радісні батьки...
А ти, дідусю, ти стоїш сьогодні
На березі загробної ріки...

Кого ти зачекався в цій пустелі?
Чого ти ще не бачив на землі?
Твої зіниці мрією веселі,
Долоні зодяглись у мозолі...

Зустрілося дитинство з сивиною
На рубежі між «потім» і «колись».
І зашуміли спогади рікою,
І навіть зморшки якось розійшлись.

Тобі, якому вже під дев'яносто,
Хіба до немовлят і пелюшок?
Та з твого серця пророста пророцтво,
А серце — перевірений пророк!

І те пророцтво тугою налите,
Бо з твого наболілого нутра
Воно ввібрало сльози і молитви.
Воно сьогодні збудеться. Пора!

Ти сіяв. Умивав обличчя потом.
Удосвіта молився за врожай...
Коли ж покриє ниви позолота
Достиглих зерен? Боже, спогадай!

Бог не забув. Незримий ріст насіння
Проґавив навіть сонний Віфлеєм.
Земля — суха. А зерня-то — безцінне!
Йому би краще впасти в чорнозем...

А ти чекав, надіявся роками,
Що паросток проб'є засохлий ґрунт.
І ось, тримаєш власними руками
Дитя — початок колосистих врун!

Зустрілися... Так тихо і незвично
Господнім Духом звіщені слова!
Ніхто й не знав, яка то мить велична —
Хіба, старенька Анна-удова...

У церкві свято, як у церкві — діти,
Не стримати усмішок, торжества.
І як з батьками разом не радіти?
А може і заплакати, бува.

А ти, дідусю, сивочолий батьку,
Яку надію в серці бережеш?
Для когось стане твій кінець початком.
Для когось стане прикладом. Авжеж!

Візьми на руки паросток тендітний
І помолися щиро за врожай.
Нічого! То вони сьогодні — діти,
А завтра — їх не спиниш, почекай!

І ось, в долонях зморщених — дитина.
Дарма що руки дідові пусті,
Його молитва — спадщина нетлінна,
Що — ой як пригодиться у житті.

Коли за обрій схилиться надія,
І роки вже, і сили вже не ті...
Так солодко побачити на ділі,
Що є кому почате довести.

Всього ж не встигнеш, бо не дійдуть руки.
І не усякий серп дождеться жнив...
Та буде жити в дітях і онуках,
Хто мрію і до смерті не згубив.

Дмитро Довбуш


Разработка веб сайтов